Они явно свидетельствуют: в первом полугодии на экономику надавили так крепко, что во втором дополнительных купонов с нее состричь уже не получилось. И это несмотря на то, что именно во втором полугодии в ГНСУ родилось “гениальное” ноу-хау относительно запрета на включение в расходы текущего периода убытков прошлых лет.

Между тем в первую очередь именно благодаря этому ноу-хау по итогам года налоговикам удалось уменьшить отрицательное значение объекта обложения налогом на прибыль на рекордную сумму, превзойдя предыдущее достижение на 3,1 млрд грн.

И это, надо полагать, без учета более тысячи подобных “уменьшений” на несколько десятков миллиардов гривень, которые сейчас являются предметом судебных споров.

Автоматизм

Наибольшее внимание в ходе выступления традиционно было уделено НДС, а именно вопросам его администрирования и возмещения. И тут г-н Клименко как ни пытался представить ситуацию в радужных тонах, несколько раз “проговорился” и сказал правду.

Информация о 326 плательщиках, которым в автоматическом режиме было возмещено 15,9 млрд грн. (37% от общего объема возмещения на текущие счета), была представлена как невероятное достижение. 

На самом же деле в числе “автоматчиков” в итоге оказалось не более 1/10 части заявителей-экспортеров. И это существенно меньше, чем могло бы быть, если бы при отборе получателей автоматического возмещения органы налоговой службы строго руководствовались критериями, указанными в Налоговом кодексе (НК).

А ведь чтобы попасть в заветный перечень, кроме законных оснований зачастую, как утверждают опрошенные предприниматели, требовалось соответствовать дополнительным:

либо не иметь даже малейших расхождений по налоговым обязательствам и налоговому кредиту с контрагентами (хотя НК допускает расхождения в размере не более 10% от заявки);

либо, в конце концов, необходимо, чтобы собственник предприятия был благонадежным в политическом плане (к примеру, неожиданные исчезновения из списка “автоматчиков” летом прошлого года “Южного ГОКа”, похоже, именно из этой оперы). 

Но обо всем этом, перечисляя достижения вверенной ему службы, Александр Клименко предпочел умолчать. Зато представленная им карта Украины в привязке к автоматическому возмещению наглядно продемонстрировала, что Донецкая область богата не только высококвалифицированными руководящими кадрами, но и достойнейшими из достойных плательщиками НДС, заявляющими возмещение.

Причем речь, заметим, идет именно о Донецкой области, на которую пришлось около 40% всей возмещенной “автоматом” суммы, а не о Донбассе, как часто ошибочно говорят. Луганская область никакими выдающимися достижениями в этом вопросе похвастать не может.

Активность и пассивность

Присутствовавшей на заседании Кабмина публике г-н Клименко также представил красочную инфографику, касающуюся сокращения остатков невозмещенных сумм НДС и полной ликвидации просроченной ее части к концу прошлого года. До неприличия мелкими буквами при этом, правда, указывалось, что речь идет об “активных” остатках и “активной” же просроченной их части.

Разумеется, ни НК, ни какой-либо другой нормативно-правовой акт не содержат определения “активности” или “пассивности” невозмещенного НДС. Что позволяет налоговикам с легкостью добиваться любого результата в отношении той части невозмещенного НДС, которую они именуют “активной”.

В результате все мы стали свидетелями парадокса: плательщики заявили к возмещению в течение 2011 г. 44,9 млрд грн. Возмещено на текущие счета — 42,8 млрд грн. При этом “активный” остаток невозмещенного НДС за год чудесным образом уменьшился с 11,1 млрд грн. до 4,6 млрд грн.!

Кроме того, если вести отсчет с марта 2011 г., то сокращение окажется еще более впечатляющим: с 14,2 млрд грн. до упомянутых 4,6 млрд грн. Начало резкого и неуклонного уменьшения “активных” остатков замечательным образом совпало с выходом распоряжения ГНАУ №67-р от 09.03.11 г. 

“О проведении инвентаризации остатков невозмещенных сумм”. На самом же деле выход этого документа дал старт не столько инвентаризации остатков, сколько манипуляциям с “активными” и “пассивными” остатками (что отметила и Генпрокуратура). Спрятать невозмещенный НДС в “пассивных” остатках для налоговиков на самом деле не представляет большой сложности. 

Для этого достаточно завести ОРД, возбудить уголовное дело, выписать налоговое уведомление-решение о непризнании заявленной к возмещению суммы и т.д. То, что потом эти ОРД закрываются, уголовные дела разваливаются, а налоговые уведомления-решения признаются неправомерными, никого не интересует. 

В связи с этим понятно, что динамика реальных общих остатков невозмещенного НДС и реальной бюджетной задолженности (понятия, кстати, прямо определенные в НК) имеет мало общего с победными реляциями ГНСУ.

Несуществующая пеня

Одним парадоксом, нечаянно обнародованным г-ном Клименко, ситуация, связанная с возмещением НДС, не ограничилась. Если внимательно взглянуть на динамику даже так называемой активной бюджетной задолженности, то становится очевидно, что несвоевременно возмещался именно тот НДС, который заявлялся к возмещению уже в рамках действия НК и по которому, по логике налоговиков, только и может начисляться пеня в пользу налогоплательщиков. 

Понятно, что эти цифры наглядно демонстрируют, что г-н Клименко, везде и всюду заявляющий (в том числе и в интервью БИЗНЕСу, см. “Было сказано) об отсутствии какой-либо бюджетной задолженности, а соответственно, и оснований для начисления пени, говорит явную неправду. 

Но ведь факт при этом остается фактом: ни единой гривни пени в пользу плательщиков НДС в течение 2011 г. начислено не было. Чем, соответственно, были грубо нарушены положения НК. Хотя на самом деле, исходя из объемов реальной бюджетной задолженности, государство в 2011 г. задолжало плательщикам НДС даже не десятки, а сотни миллионов гривень пени. Однако и на это в Кабмине предпочли не обращать внимания.

Вредные привычки

Примечательной оказалась изложенная г-ном Клименко информация об успехах на поприще взимания акцизов. Таковых было собрано хоть и чуть больше, чем годом ранее, но явно не настолько, насколько их поступления должны были вырасти в связи с очередным повышением ставок акцизного налога.

Вывод из этого был сделан поразительно простой: причина в уменьшении налогооблагаемых оборотов в табачной отрасли на 6,7% и ликероводочной — на 20,6%. Факт, давно известный производителям табака (о том, что доля контрафактной продукции на рынке за последние годы выросла с 20% до 40%), налоговикам явно остается неведом.

Но если в то, что в Украине уменьшилось потребление табачных изделий, поверить еще можно (для этого предпринимаются не только действия, связанные с повышением акцизов, но и ведется какая-никакая пропаганда и т.п.), то заявления о том, что граждане нашей страны ни с того ни с сего начали употреблять на 1/5 меньше алкоголя, — уж точно из разряда фантастики. Тем не менее налоговики не только не замечают факта ухода алкогольного рынка в “тень”, но и, похоже, всячески его покрывают.

Долги тяжкие

Накопленный в стране налоговый долг впечатляет. Но что примечательно: и он, по большей части, так сказать, “пассивный”. То есть либо его не из чего взыскивать (безнадежный долг и долг банкротов), либо рычаги его взыскания заблокированы законодательно (для предприятий нефтегазовой отрасли, теплокоммунэнерго, а также в других подобных случаях).

Кроме того, поразительно выглядит сумма долга, связанного с начислением штрафов за использование РРО. На фоне разговоров о резком сокращении либо даже о моратории в отношении подобных проверок только непогашенная сумма подобных штрафов измеряется уже миллиардами гривень.

Милицейские

Кто всегда может, а главное, умеет, хвастать впечатляющими результатами своей работы, так это налоговая милиция.

Вот и на сей раз налоговые милиционеры доложили главному налоговику о раскрытии 4415 преступлений в сфере налогообложения (из них 3720 — тяжкие), 2069 преступлений конкретно об уклонении от уплаты налогов (из них 1945 — уклонения в особо крупных размерах).

Порядок цифр остается схожим из года в год — “фишка” не в нем. А в том, что налоговая милиция продолжает оперировать термином “раскрытие преступления” на основании факта возбуждения уголовных дел. И никогда не дает статистику их рассмотрения в судах. 

Между тем подавляющее большинство дел, передаваемых в суд (а таковых, кстати, в 2011 г. было 2625, т.е. менее 60% от возбужденных), там попросту разваливается.

Соответственно, реально раскрытых преступлений единицы. Однако члены Кабмина на подобные шалости в представлении работы силового налогового органа также внимания решили не обращать.

Ну и наконец, в очередной раз прозвучала информация о раскрытии и прекращении деятельности десятков “конвертационных центров”.

Даже если не обращать внимания на то, что известно едва ли не любому человеку в нашей стране, не говоря уж о бизнесменах (речь идет о том, что власть выстроила жесткую вертикаль конвертации, сделав ее дороже, подавив на корню тех, кто в нее не встраивался), то сумма, взысканная при этом в бюджет, выглядит просто смехотворно: 341,4 млн грн. — это менее 3 млн грн. на 1 такой “конвертационный центр”, тогда как реальные “конверты” оперируют суммами на два-три порядка большими.

БИЗНЕС №8(995) от 21.02.2012 Марков Александр

Документ, напо минает БИЗНЕС,, был зарегистрирован в ВР еще год назад и прошел, что называется, огонь, воду и медные трубы — отправлялся на повторные чтения, был утвержден парламентом и, в конечном итоге, в конце 2011 г. был ветирован Президентом Украины (и с его предложением отклонить проект народные избранники согласились в начале февраля). Между тем такое решение возродило волну дискуссий о необходимости введения “зеленых” тарифов для биогазовых станций.

Спорный вопрос

Возможности для развития биогазовой энергетики в Украине просто огромны. Как говорит Георгий Гелетуха, директор ООО “Научно-технический центр “Биомасса”, развитие биогазовых технологий в Украине уже в ближайшее время позволит замещать 2,6-7,7 млрд куб.м природного газа в год. Кроме того, выгодным отличием использования биогаза от других возобновляемых источников энергии (гидро-, солнечной, ветровой энергетики), является то, что биогазовые станции можно устанавливать практически повсеместно (там, где есть органические отходы производства и жизнедеятельности).

Собственно, как ни парадоксально, именно эта “доступность”, по сути, и стала основной причиной отклонения законопроекта №8028. Ведь документом предполагалось установить “зеленые” коэффициенты на электроэнергию из биогаза в размере 2-2,7 (в зависимости от источника биогаза) к уровню розничного тарифа для потребителей второго класса напряжения. Это, по мнению Президента Украины, могло привести к тому, что инвесторы, привлеченные высокими тарифами, резко увеличат количество заявок на проектирование и строительство биогазовых электростанций. 

В результате может быть нанесен ущерб энергетической безопасности страны — система будет перегружена дорогой электроэнергией. А согласно замечаниям Президента Украины к ветированному Закону, на конец 2011 г. уже были поданы заявки на строительство и подключение электростанций с использованием других альтернативных источников энергии (помимо биогаза) общей мощностью более 17 тыс. МВт, тогда как украинская энергетическая система может зарезервировать максимум 10 тыс. МВт.

Надо сказать, что эти аргументы поддерживают и некоторые предприниматели, работающие на “биогазовом” рынке. По мнению Игоря Реддиха, генерального директора ООО “Зорг Биогаз Украина”, Украина должна не на производстве электроэнергии из биогаза для подачи в общую энергосеть сосредоточиться, а использовать его на предприятиях для производственных нужд вместо ископаемого топлива.

Необходимость

Но без “зеленых” тарифов отечественная биогазовая отрасль наотрез “отказывается” развиваться в каком-либо виде (потенциальные инвесторы буквально “зациклились” на электроэнергетическом направлении и “зеленых” тарифах).

В частности, один из проектантов биогазовой электростанции Иван Пащенко, руководитель проектов ООО “ТИС Эко” (пгт Чабаны, Киевская обл.; реализация проектов по сбору и утилизации в энергетических целях биогаза с полигонов твердых бытовых отходов; с 2008 г.; 10 чел.), заявил БИЗНЕСу: “Наш мариупольский проект (сбор свалочного газа с двух полигонов твердых бытовых отходов начат в 2009 г.) был рассчитан на введение “зеленых” тарифов на биогаз”. 

В декабре 2011 г. компания оформила лицензию на производство электроэнергии на Приморском полигоне твердых бытовых отходов (ТБО) г.Мариуполя, начала эксплуатацию биогазовой станции с когенератором мощностью 200 кВт и пришла к выводу, что проект убыточен.

“По нашим подсчетам, чтобы эксплуатация станции на Приморском полигоне “вышла в ноль”, коэффициент “зеленого” тарифа должен быть на уровне 2,7. При этом прибыльность “вытянул” бы второй (Орджоникидзевский) полигон, где еще продолжается прием мусора — мощность станции там должна быть выше”, — отмечает г-н Пащенко. Но сейчас, по его словам, под вопросом дальнейшее развитие подобных проектов вообще. Как он утверждает, кредитовать строительство биогазовых станций готов, например, ЕБРР, но банк ждет “сигнала” со стороны государства. 

“Без утверждения “зеленых” тарифов на биогаз на законодательном уровне кредиты под подобные проекты не предоставляются”, — продолжает Иван Пащенко. Кроме того, обращает внимание предприниматель, “зеленые” тарифы становятся для инвестора своеобразным способом страхования рисков: “На старых свалках не существует детальной истории складирования отходов, пожаров с “выгоранием” метана. Инвестор идет на риск и получает результат уже после строительства системы сбора. Например, мы первоначально предполагали установить на Приморском полигоне когенератор большей мощности”.

Не все согласны?

Впрочем, как стало известно БИЗНЕСу, сейчас настроения на Банковой несколько изменились — фактически, как говорят эксперты, уже во время отклонения законопроекта №8028 была достигнута договоренность о последующей подготовке нового проекта закона о “зеленых” тарифах на биогаз. “Сторонникам нововведения удалось убедить Администрацию Президента в необходимости стимулирования биогазовой энергетики, и мы рассчитываем, что соответствующий закон будет принят до конца текущей пленарной сессии”, — рассказывает Георгий Гелетуха.

Возможно, предполагает Александр Тодийчук, президент Киевского международного энергетического клуба “Q-club” (г.Киев; общественная организация; с 2007 г.; 17 членов, в том числе семь — зарубежных), “помог” опыт стран Балтии и Польши. Там началось активное государственное стимулирование использования биогаза. 

“Состояние биогазовой энергетики в Украине плачевно — в стране есть всего с десяток биогазовых установок с общей мощностью менее 2 МВт. А, скажем, в Германии 6,8-7 тыс. установок, вырабатывающих около 2,7 тыс. МВт электроэнергии, в соседней Польше — 150 установок суммарной мощностью 77 МВт. С точки зрения инвестора, все обстоит примерно так: Украина заявляет о евроинтеграции, подписывает соглашение об Энергетическом сообществе, а одна из основных частей “энергетического микса” — биогаз — блокируется”, — отмечает Елена Рыбак, директор Европейско-Украинского энергетического агентства (г.Киев; с 2009 г.; 39 членов).

Немаловажной, по мнению специалиста, является и экологическая сторона биогазовых проектов. “Стимулируя биогазовую энергетику, страна повышает уровень экологической безопасности. Отходы животноводства, птицеводства, пищевой промышленности уже сейчас угрожают здоровью населения, состоянию почв, воздуха и грунтовых вод. А переработанные с применением биогазовых технологий отходы становятся ценными органическими удобрениями, использование которых повышает конкурентоспособность сельхозпродукции”, — поясняет г-н Тодийчук. 

Кстати, подтверждает Иван Пащенко, экологическая составляющая при подписании договора с Мариупольским горсоветом была важным аргументом: “Дегазация полигонов ТБО препятствует их самовозгораниям, в результате которых многократно возрастает выброс в окружающую среду канцерогенных соединений”.

Независимые эксперты уже разрабатывают альтернативный законопроект, которым будет предложено ввести “зеленые” тарифы с коэффициентом 3 для электроэнергии, произведенной из биогаза, полученного из биомассы любого происхождения, и 2,7 — для всех других видов биогаза. Но параллельно предлагается ввести в действие и национальную программу “Энергия биогаза”, концепция которой уже разработана. 

Она предполагает сбалансированное введение в эксплуатацию в течение 15 лет биогазовых станций общей мощностью 1,7 тыс. МВт тепловой и 1,5 тыс.МВт электрической энергии и параллельный вывод из эксплуатации существующих генерирующих мощностей, работающих на ископаемом топливе, во избежание “перекосов” в энергосети. 

Кроме того, до 2020 г. проектом программы предложено замещать биогазом 1 млрд куб.м природного газа в год. А в отдаленной перспективе (до 2030 г.) — около 8 млрд куб.м в год. Таким образом, будет ликвидирована ахиллесова пята отклоненного проекта №8028. 

“Если наши предложения будут приняты, то по величине “зеленого” тарифа на биогаз Украина окажется на 6-м месте в Европе (см. также “Размер “зеленых” тарифов…” на стр.59. — Ред.). Вкупе со взвешенной государственной политикой это до 2030 г. может привлечь в биогазовую отрасль около 30 млрд грн. инвестиций”, — резюмирует Александр Тодийчук. 

Нужен ли Украине “зеленый” тариф на электроэнергию из биогаза?

PRO

Георгий Гелетуха (48), директор ООО “Научно-технический центр “Биомасса” (г.Киев; инжиниринговые и консультационные услуги; с 1998 г.; 24 чел.):

— Введение “зеленого” тарифа на электроэнергию, производимую из биогаза, для Украины просто необходимо. В нынешней ситуации импортозависимости страны от дорогих энергоносителей развитие биогазовых технологий сделает возможными снижение геополитических рисков и улучшение платежного баланса.

В перспективе это позволит получать около 7,7 млрд куб.м топлива в пересчете на природный газ в год, что в действующих ценах даст возможность экономить более $3 млрд на импортном природном газе. Помимо этого развитие биогазовых технологий решит ряд проблем с утилизацией биологических отходов в сельском хозяйстве, пищевой и перерабатывающей промышленности и коммунальной сфере.

По расчетам экспертной группы украинских и зарубежных экспертов, экономически обоснованный коэффициент такого “зеленого” тарифа должен составить 3 для электроэнергии из биомассы и отходов сельского хозяйства и 2,7 — для всех других видов биогаза, в частности, полученного с полигонов ТБО, из сточных вод и их осадков. Введение таких тарифов обеспечит окупаемость биогазовых проектов в течение 7-10 лет.

В то же время срок окупаемости типового инвестиционного проекта строительства биогазового завода при условии применения обычных тарифов составит около 50 лет. Это не может заинтересовать отечественных или зарубежных инвесторов. Кроме того, как показывает и европейская практика, развитие альтернативных источников энергии без “зеленых” тарифов невозможно.

CONTRA

Игорь Реддих (35), генеральный директор ООО “Зорг Биогаз Украина” (г.Киев; проектирование и строительство биогазовых станций; с 2007 г.; 43 чел.):

— Хотя мы и строим биогазовые станции (рассчитанные на производство как тепловой, так и электрической энергии), но придерживаемся мнения, что Украине “зеленый” тариф на биогаз не нужен. Страна и так имеет избыточные электрогенерирующие мощности, а вот с природным газом постоянно возникают проблемы.

Поэтому стимулировать нужно не выработку электроэнергии, а производство газа для замены природного. И денежная поддержка от государства не нужна, ведь себестоимость 1 тыс.куб.м биогаза в Украине сейчас составляет около $30 (после доочистки — около $100. — БИЗНЕС). 

Биогазовые станции выгодны прежде всего предприятиям пищевой промышленности — сахарным, спиртовым, пивоваренным и крахмало-паточным заводам. Все эти предприятия одновременно производят отходы и потребляют природный газ, и биогаз может напрямую сжигаться в существующих заводских котельных. При окупаемости проектов за два-три года для сахарных заводов инвестиции составят EUR10-30 млн, а для спиртовых и пивоваренных — EUR2-5 млн.

Новым же строящимся молочным и свиноводческим комплексам в любом случае необходимы очистные сооружения. Им природный газ не нужен, но они покупают электроэнергию, которая дорожает на 20% ежегодно.

При инвестировании EUR1-3 млн в биогазовую станцию для выработки электроэнергии вложения окупятся за три-четыре года даже по обычному, а не “зеленому” тарифу. При этом учтите, что срок службы станций в среднем составляет 30 лет. Поэтому отказ от “зеленого” тарифа рынок биогаза не убьет, просто будут строить меньше станций, вырабатывающих электроэнергию.

БИЗНЕС №8(995) от 21.02.2012 Дикаленко Михаил

Організаторами конференції виступили німецькі політичні консультанти та експерти з питань  Східної Європи Ян Ягіелло-Шонфельдер та Міхаель Олександр Гейн за сприянням Фонду Фрідріха Науманна за Свободу, Академії Теодора Гойса та Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. В заході також взяла участь новообрана Голова Представництва Фонду Фрідріха Науманна в Україні – Міріам Космель.

На фото: проф. Олексій Гарань, Ірина Бекешкіна, Ян Ягіелло-Шонфельдер, Катерина Петренко, Міхаель Олександр Гейн.

Конференція пройшла динамічно та інформативно. В перший же день відбувся виступ Катерини Петренко – засновниці ГО «Країна Ліберальна». Після короткого аналізу стану ліберальної ідеології та ліберальних рухів в українському суспільстві Катерина презентувала громадську організацію «Країна Ліберальна». Акцент було зроблено на поточних проектах та майбутніх планах організації.

На фото: елементи презентації Катерини Петренко «Ліберальні рухи в Україні. Громадська Організація «Країна Ліберальна».

Другий день конференції розпочався з виступу стипендіата Фонду Фрідріха Науманна за Свободу, політтехнолога Яна Ягіелло-Шонфельдера. Будучи дослідником проблематики Голодомору 1932-33 рр. в Україні, Ян Ягіелло-Шонфельдер розповів про значення історичної пам’яті в побудові національної ідентичності українців.

На фото: елементи презентації Яна Ягіелло- Шонфельдера «Голодомор 1932-33рр. Організоване вимирання з використанням голоду в якості «соціальної інженерії».

Після цього відбувся виступ ще одного організатора конференції, стипендіата Фонду Фрідріха Науманна за Свободу Міхаеля Олександра Гейна. Досліджуючи електоральну поведінку на пострадянському просторі, Міхаель Олександр Гейн зробив презентацію на тему «Електоральна поведінка в Україні із спеціальною увагою на етнічний аспект».

На фото: елемент презентації Міхаеля Олександра Гейна «Електоральна поведінка в Україні із спеціальною увагою на етнічний аспект».

Друга половина дня була присвячена виступам українських експертів. Професор Києво-Могилянської Академії Олексій Гарань розповів про наслідки Помаранчевої революції в Україні та про нові геополітичні виклики в Східній Європі. Під час виступу на прохання аудиторії були також надані аналітичні дані про сучасну політичну ситуацію в Україні.

На фото: презентація проф. Олексія Гараня «Україна після Помаранчевої революції. Нові геополітичні виклики у Східній Європі».

Директор Фонду «Демократичні Ініціативи» Ірина Бекешкіна під час своєї презентації «Україна перед Парламентськими виборами 2012» проаналізувала новий Закон «Про вибори» в Україні та нову виборчу систему. Крім того, відомим українським соціологом були представлені дані про можливі сценарії та результати майбутніх Парламентських виборів в Україні, основані на останніх соціологічних опитуваннях та статистиці.

На фото: елементи презентації Ірини Бекешкіної «Україна перед Парламентськими виборами 2012р.».

Останній день конференції було присвячено моделюючій роботі в групах на тему «Співпраця між міжнародними організаціями та Україною». В моделюванні взяли участь всі учасники конференції, при чому молодим науковцям з Німеччини в створенні їх презентацій допомагали гості з України та організатори конференції.

На фото: результати моделювання; робота в групах на тему «Співпраця між Україною та міжнародними організаціями».

Окремо хочеться відмітити надзвичайну зацікавленість німецьких студентів не лише сучасною політичною ситуацією в Україні, але й українською мовою, історією, культурою. Вони активно та з ентузіазмом розробляли концепти співпраці між нашими країнами, шукали шляхи допомоги та кооперації. За це їм величезна вдячність.

Результати конференції, окрім інформаційного обміну та корисних знайомств, можна звести до такої тези: в Україні вже підросло нове покоління вільних людей, які, об’єднуючись в рухи та організації, прагнуть до реформування політичної системи на основі демократичних принципів та ліберальної ідеології. На Заході наша держава має друзів та партнерів, які прагнуть допомогти Україні швидше пройти етап перетворень та побудувати стабільне демократичне суспільство.

В кінці ще раз хочемо виразити щиру подяку всім учасникам конференції за прекрасну організацію, цікаві дискусії, активну позицію щодо соціально-політичних проблем України та шляхів їх вирішення. Разом ми досягнемо мети: свобода в Україні переможе!

На фото 1: Майкл Катц, Ян Філіп Нітц, Катерина Петренко, Ян Ягіелло-Шонфельдер.

На фото 2: Ян Ягіелло-Шонфельдер, Катерина Петренко, Олексій Гарань, Міхаель Олександр Гейн.

Продовження дослідження CASE-Україна.

Початок дивиться за посиланням

Володимир Дубровський січень, 2012 року Центр соціально-економічних досліджень - CASE Україна

Місце України

Україна за наведеною вище класифікацією відноситься до країн з обмеженим доступом, хоча і доволі «просунутих». У нас відсутні кастові привілеї, наявні (і навіть подекуди працюють) демократичні інститути, суд, закони та Конституція, які формально проголошують рівність і неупередженість. На відміну від більшості країн зі схожими доходами Україна надає всім громадянам певний соціальний захист, середню освіту, медичну допомогу та захищає від побутової злочинності. Переважна більшість громадян переконана в таких цінностях відкритого доступу, як рівність у правах і демократія. Чимала частина ринків працює в умовах справжньої конкуренції з відкритим доступом, особливо (але не тільки) на рівні малого та мікробізнесу. Не зважаючи на певні проблеми, присутня, політична конкуренція. Розвивається громадянське суспільство. Протекціонізм та інші відкриті привілеї обмежуються нормами СОТ і небажанням самих бізнесменів ставати об’єктами антидемпінгових заходів. Нарешті, є накопичений (переважно успадкований від СРСР) чималий капітал, тому проблема «первинного накопичення» за рахунок інвестування будь-якою ціною не стоїть або стоїть принаймні не так гостро, як в більшості інших країн, де домінує обмежений доступ. Усе це створює певні передумови для переходу до відкритого доступу.

Серед необхідних передумов для такого переходу найбільше бракує верховенства закону, тобто порядку, коли всі без винятку (в тому числі й сама держава) рівні перед законом, адже навіть наші олігархи з'ясовують стосунки в закордонних судах.

Специфіка України (як і інших пострадянських країн) полягає в тому, що жодних формальних ознак нерівності прав не існує. «Персоналізація» відбувається на стадії застосування законів, сумнозвісного вибіркового правосуддя (або правозастосування). При цьому, згідно з крилатим висловом російського історика Карамзіна «строгость законов российских умаляется необязательностью их исполнения». Закони – свідомо чи по невігластву – робляться невиконуваними, таким чином, аби зробити порушниками всіх чи майже всіх. Оскільки всі не можуть бути покарані, державний службовець, співробітник правоохоронних або контролюючих органів, уповноважений карати за порушення норм, стає «начальником», бо отримує можливість на власний розсуд вирішувати, до кого саме закон буде застосований у всій суворості, а кого він ніколи не торкнеться[1]. За такого порядку, попри формально наявні ознаки правової держави, реальні права та можливості залежать від особистих стосунків з можновладцями, що і є найхарактернішою ознакою обмеженого доступу.

Окрім цього, такі державні послуги, як адміністрування, охорона здоров'я, освіта, захист особи тощо, хоча формально й надаються всім на рівних умовах, але на практиці деякі громадяни «більш рівні за інших». Бізнес, наближений до влади (тобто, олігархічний), користується численними привілеями, як формальними, так і неформальними, зокрема, має фактичний імунітет від переслідування за рейдерство, ухиляння від сплати податків тощо в той час, коли незалежний бізнес утискається. Як у бізнесі, так і в політиці, для швидкого успіху необхідно мати патрона, сумнозвісну «кришу» з числа можновладців. Процвітає корупція. Міліція та інші правоохоронні органи не тільки беруть у ній безпосередню участь, але й більшою мірою спираються на відповідні доходи, ніж на бюджетні платежі. Ставлення населення до вільного підприємництва, приватної власності, ринкової та політичної конкуренції та деяких інших важливих цінностей залишається неоднозначним.

Низка специфічних проблем дісталася Україні як спадок штучного різновиду «обмеженого доступу» - радянської системи. Вона, серед іншого, характеризувалася:

- надмірною централізацією та концентрацією;

- примусовою тотальною колективізацією сільського господарства та житла;

- спотвореною структурою цін;

- неефективним розподілом виробничого капіталу за секторами та по відношенню до підприємницьких здібностей;

- штучним характером розвитку.

Після краху СРСР, відповідно, централізація спричинила численні проблеми в інфраструктурі, зокрема, у ЖКГ і в транспортній системі, а також у міжбюджетних відносинах. Попри приватизацію житла та землі права власності все ще обмежені (особливо щодо ринку сільськогосподарської землі), недостатньо чіткі та визначені. Залишається проблема скорочення субсидій і відміни адміністративних обмежень щодо цін на низку соціально значущих товарів і послуг, зокрема, опалення та газу і, відповідно, адаптації споживачів до таких змін. Перерозподіл виробничих потужностей на користь кращих власників частково відбувся, але цей процес досі далекий від завершення: користуючись інструментами «обмеженого доступу», його успішно гальмують неефективні власники. Багато потужностей марно загинули не дочекавшись свого ефективного господаря. Штучно випереджаючий розвиток освіти та медицини мав своїм зворотнім боком старіння населення, яке зазвичай є проблемою набагато більш розвинених країн. Водночас, дається взнаки «совєцька» звичка до державного патерналізму та завищені очікування – державний бюджет навіть більшою мірою, ніж у розвинених країнах, сприймається як бездонна діжка. Є також технічні проблеми, такі як неузгодженість стандартів, які багато в чому заважають вести бізнес.

Природно, що за таких умов країна потерпає від гострих економічних і соціальних проблем. Короткий період відносно відкритої політичної конкуренції 2005-2009 рр. не встиг істотно поліпшити рівень економічної конкуренції та ефективності, натомість обернувся гонитвою безвідповідальних популістських зобов’язань, збільшенням перерозподілу, як це зазвичай трапляється за обмеженого доступу. Це ще більше погіршило ситуацію.

Реформаторські спроби минулого

Іноді доводиться чути, що, мовляв, в Україні за 20 років не було проведено жодних реформ. Це далеко не так. Насправді, відбулися карколомні системні зсуви, що загалом дозволили відійти, від цілком нежиттєздатної радянської економіки, яка обвалилася на рубежі 80–90-х років минулого століття. Були проведені, хоча й не завжди послідовні, але в кінцевому результаті успішні системні реформи:

- громадяни отримали можливість вільно створювати підприємства. Ще на початку 90-х відкриття приватної фірми потребувало дозволу, пізніше займало багато часу та грошей, і тільки нещодавно перетворилося на відносно просту формальність. Наразі в Україні вільно діють підприємства всіх сучасних форм власності, що було неможливо за часів СРСР. На жаль, в силу багатьох обставин залишаються слабкими права власності, особливо ті, що належать міноритарним акціонерам та співвласникам ТОВ; відповідно кволим є фондовий ринок.

- було лібералізовано (вимушено, під тиском обставин) абсолютну більшість цін. Наразі за фіксованими цінами продається тільки обмежена кількість товарів і послуг. Регулювання залишилося переважно там, де не діють ринкові механізми – у сфері природних монополій, а також щодо деяких товарів і послуг, що мають виняткове соціальне значення. Водночас, процес лібералізації припинився, а значна частина важливих цін опинилася під неформальним контролем держави або картелів, як, наприклад, пальне;

- було приватизовано більшу частину виробничих потужностей, землю (хоча й без права продажу сільськогосподарської землі), житловий фонд, практично всі дрібні підприємства та приміщення;

- підприємства, які за радянських часів звикли до існування в умовах державного патерналізму, коли вони могли за наявності «виправдовуючих обставин» отримувати компенсації збитків, не сплачувати податки та рахунки постачальників тощо, було поставлено в ринкові умови жорсткої фінансової дисципліни. Утім, і зараз великі та наближені до влади підприємства сплачують менше податків (по відношенню до своїх доходів), ніж дрібний бізнес, бо можуть успішно домовлятися з податковою на кращих умовах, ніж середні та малі;

- велику частину дрібного бізнесу було майже повністю відділено від держави за рахунок запровадження спрощеної системи оподаткування. Але навіть у малому бізнесі часто доводиться налагоджувати особисті контакти з можновладцями відповідного рівня або навіть шукати «кришу», не кажучи вже про середній та великий бізнес.

Кількість технічних реформ не піддається підрахунку, адже довелося від початку будувати інститути ринкової самостійної держави. Успішність цих реформ у багатьох випадках також є не безсумнівною, як-от із запровадженням сучасної та європейської за формою (але, на жаль, не за змістом) системи оподаткування; системи бюджетного планування; соціальної допомоги; допомоги з безробіття і т.ін.

Утім, майже все це було зроблено протягом першого десятиріччя у важких умовах спаду економіки. А з початком зростання реформи… припинилися. І це природно, адже поки бракує капіталів, які боязко втратити, еліти вдаються до реформ, пов’язаних із самообмеженням олігархії, відкриттям доступу. Подальші реформи відбуваються тільки у тих випадках, коли еліти не можуть втримати обмеження доступу (чи якщо це безпосередньо загрожує колапсом) або під тиском тих, хто вимагає нових і рівних можливостей. Оскільки протягом десятиліття таких стимулів не було (навіть криза 2008-2009 рр. сама по собі не становила загрози правлячій еліті), то і реформ, відповідно, теж не відбулося.

На жаль, не справдилися надії і на Помаранчеву революцію: гасла «справедливого» перерозподілу перемогли прагнення рівних можливостей, а також затвердження влади закону та інших інструментів відкриття доступу. Внутрішня неузгодженість всередині владної команди, засилля популізму, брак дієвого громадського контролю (що уможливило збереження корупційних схем), хибна самовпевненість і брак досвіду й професіоналізму в поєднанні з відсутністю чітких ідеологічних орієнтирів (не факт, утім, що вони були б сприйняті виборцями) стали на заваді «помаранчевим» реформістам. До того ж влада, організована за принципами «обмеженого доступу», неминуче слабне в процесі переходу до принципово іншого устрою, адже слабшають важелі впливу, на яких вона трималася. Все це ми могли наочно спостерігати в 2005-2009 рр. Утім, пожвавлення політичної конкуренції в поєднанні з економічним бумом (в
основному спричиненим зовнішніми чинниками) все ж таки дещо сприяли певному відкриттю доступу в економіці. Також відбулися деякі позитивні зсуви в дерегуляції та реєстрації підприємств. Але більша частина прийнятих у 2000-х роках «хороших» законів наразі або взагалі не працює, або не мали належного ефекту.

Чому влада має робити реформи?

Сприятливі обставини, які дозволяли уникати реформ протягом останнього десятиліття, наразі змінилися. Економічна криза та її наслідки у вигляді великого державного боргу загострили необхідність у реформах, у тому числі економічних.

Разом із підняттям цін на природний газ криза проявила структурні проблеми української економіки, доволі типові для «закритого доступу», на вирішення яких мають бути в пріоритетному порядку спрямовані дії влади, а саме:

- висока залежність від світової кон’юнктури. Навіть якщо кризи приходять іззовні, їхні наслідки зумовлені внутрішніми проблемами. Кризи подібні до епідемій грипу: зовсім здорові не хворіють взагалі, або переносять у легкій формі; а от ослаблені можуть навіть померти. В Україні головні експортери – це виробники сталі, азотних добрив і продукції рослинництва. Усі ці галузі вирізняються вразливістю до коливань світової кон’юнктури, тому під час будь-яких її погіршень курс гривні обвалюється. А оскільки більшість товарів тривалого вжитку та енергоносіїв Україна імпортує, то і вартість споживчого кошика при девальвації стрімко зростає;

- незбалансованість державних фінансів. Оскільки резервів для підняття податкового тиску вже давно не існує (його навпаки, треба знижувати), то йдеться передусім про ефективне витрачання коштів, скорочення втрат (передусім корупційних), реформування адміністративного апарату, освіти, охорони здоров'я тощо та помірковане зростання соціальних витрат, поєднане з реформуванням їхньої структури та способів надання допомоги. Більш фундаментально можна й треба домогтися скорочення соціальних витрат за рахунок створення кращих можливостей для заробітку. Адже більша частина тих, хто вимушений звертатися по допомогу – працюючі чи працездатні люди, які могли б заробляти самі замість принизливого статусу соціальних утриманців;

- високу енергомісткість, передусім у секторі ЖКГ (виробничі підприємства мають подбати про себе самі). Це включає не тільки й не стільки технічну модернізацію, найголовнішим є впровадження прозорості та взаємної відповідальності у відносинах платників і постачальників,

Наслідки кризи 2008-2009 років та підвищення цін на природний газ значно загострили всі ці хронічні проблеми. Банківська система досі не оговталася від удару, якого вона зазнала у 2008 році. До цього додалися проблеми на світових ринках сталі та капіталу. Все це загрожує самому існуванню держави. Хоча, на відміну від 1999 року, певний запас міцності ще є, більшість експертів, в тому числі й тих, що належать до влади, усвідомлює необхідність проведення реформ або хоча би вжиття термінових заходів з метою попередження катастрофи. Певну частину таких заходів уже
запроваджено.

Утім, чи обов'язково це мають бути саме реформи у вищеописаному сенсі? Адже на перший погляд, задля збалансування державних фінансів (тобто скорочення бюджетного дефіциту) достатньо «затягування пасків» - скорочення витрат і підвищення податків поодинці або разом. Але примітивний підхід у дусі «аби корова менше їла та давала більше молока, її треба менше годувати та більше доїти» має дуже обмежену сферу застосування. З економічного погляду, підвищення податків придушує бізнес, а отже, гальмує зростання; скорочення витрат також часто має на нього негативний вплив, принаймні короткостроковий. З політичного погляду, уряд мусить мати безумовну підтримку, довіру та бездоганну легітимність, аби громадяни погодилися на бодай тимчасове погіршення життя. А якщо він прийшов до влади з популістськими обіцянками, це взагалі навряд чи можливе. Тому самі по собі такі «непопулярні заходи» можуть бути успішно застосовані далеко не завжди.

Більше того, навіть вдало проведене «затягування» не принесе очікуваних результатів або занадто дорого коштуватиме суспільству та економіці, якщо сама система збирання та розподілу податків є неефективною та/або корумпованою. Інший загальновідомий приклад: підвищення тарифів на тепло здатне, можливо, збалансувати бюджет Нафтогазу та теплокомуненерго. Але тільки на деякий час і високою ціною, оскільки воно не створює умов для поліпшення технічної ефективності використання тепла як споживачами, так і постачальниками; не впливає на відносини перших з другими; та не має відношення до підвищення прозорості самого Нафтогазу при тому, що зловживання у поєднанні з монополізмом є, вірогідно, не меншою проблемою, ніж невідповідність тарифів ринковим цінам.

Отже, такі заходи варто поєднувати з реформуванням відповідних сфер (а краще взагалі заміняти відповідними реформами), а також компенсувати негативні впливи іншими реформами.

Президент Янукович неодноразово проголошував свою рішучість у питанні проведення реформ, щоправда не вирізняючи їх від заходів економічної політики. Було розроблено програму реформ, утворено відповідний Комітет із питань економічних реформ і зроблено декілька інших кроків. Зазначена Програма та заходи з її виконання є першочерговим предметом аналізу нашого проекту.

Чому влада не може або не бажає робити реформи?

Є декілька чинників, які об’єктивно перешкоджають реформам. Природно, за будь-якого устрою це протидія тих, хто втрачає (чи думає, що може втратити) від реформ, а також технічні проблеми: обмеженість часових, організаційних і фінансових ресурсів. За «обмеженого доступу» до них додається природне небажання послаблювати владні важелі, які тримаються на привілеях і проблема з підбором кадрів – особисто віддані та / або залежні не завжди здатні робити реформи. В Україні додатковою перешкодою є самостійна політична роль бюрократії.

1. Владі немає інтересу «бити по своїх», особливо якщо її генеральна лінія – це консолідація «обмеженого доступу». Системні реформи прямо суперечать такому курсу, а технічним реформам тільки в нечисленних випадках буде надано пріоритет перед збереженням підтримки з боку впливових груп.
Системні реформи та й велика кількість технічних позбавляють певних людей їхніх паразитичних доходів, які вони наразі звикли отримувати за рахунок корупції, шахрайства, обмеження конкуренції чи прямих або непрямих субсидій за рахунок платників податків. Але привілеї на право отримання цих доходів було «надано» (звичайно, неформально) відповідним представникам провладної «еліти» в рамках описаної вище логіки «обмеженого доступу». Прагнення консолідувати владу, залишаючись при цьому в рамках «обмеженого доступу», вимагає, навпаки, розширення кола привілейованих осіб, збільшення їхніх доходів і недвозначної демонстрації того факту, що своїми статками (та й свободою) ці люди зобов’язані конкретним можновладцям. Натомість скорочення можливостей для паразитування створює потужні (та платоспроможні!) інтереси відлучених від годівниці. Подолати їх здатна тільки влада, що спирається на широкі верстви населення (як-от у Грузії). На відміну від цього, президент Янукович та його команда від початку були налаштовані сумістити несумісне – провести реформи та одночасно захистити інтереси великого олігархічного (тобто, поєднаного з владою) бізнесу.

2. Скорочення пільг та субсидій простим громадянам є також політично небезпечним – хоча за умов «обмеженого доступу» до певної міри безпечнішим, ніж відлучення від годівниці союзників. Такі пільги надаються на безособовій основі, тобто всім, хто задовольняє певні формальні критерії. Отже, мільйони громадян, які користуються тими чи іншими пільгами, все одно не відчувають персональної залежності від  ожновладців. Для добре усталеної системи обмеженого доступу вони не становлять критично важливої підтримки.

Але тією мірою, якою в Україні діють демократичні механізми, влада залишається залежною від виборців, а пільговики становлять чималу їхню частину. Навіть поза такими механізмами згідно з логікою обмеженого доступу великі та організовані групи населення отримують пільги відповідно до своєї потужності. Вони, звісно, можуть і не скористатися можливістю для протесту, якщо довірятимуть владі. Та й уряд може ігнорувати протести, якщо його підтримує більшість населення, яке вдалося переконати в несправедливості пільг і необхідності їхнього скорочення. Однак для цього влада має безумовно починати з себе, чого на практиці не відбувається. Крім того, Янукович навіть на президентських виборах був обраний хоча й легітимно, але тільки відносною більшістю – насправді проти нього було більше половини тих, хто голосував. Легітимність таких кроків, як створення коаліції, призначення уряду Азарова та відміна конституційної реформи. є дуже сумнівною. Подальший розвиток подій довів, що президентсько-урядова команда не спромоглася не тільки завоювати довіру, але й втримати симпатії навіть своїх корінних виборців. Отже, владі від початку бракувало легітимності та довіри для скорочення привілеїв широких верств населення, а з часом ця проблема загострилася.

3. Державна бюрократія, необхідна в якості інструменту реформування, в Україні є водночас самостійною групою інтересів, впливовим політико-економічним гравцем, найменш зацікавленим у будь-яких реформах. На відміну від багатьох інших країн, в Україні бюрократія сформувалася в самостійну й дуже впливову групу інтересів. Вона контролює значну частину бізнесу, місцевої та навіть загальнодержавної влади, в тому числі представницької. Замість простого виконання законів і наказів каста «начальників» не тільки вибірково застосовує закони на власний розсуд, але й вибірково їх виконує. Це головна причина, чому в Україні не працюють навіть «хороші» закони, що спрямовані на обмеження чиновницької сваволі та корупції. Тому бюрократії в жодному разі не можна довірити втілення реформ, не кажучи вже про їхню розробку. Хороший приклад – перший варіант Податкового кодексу, який був відкинутий самою ж владою. Навіть якщо б вдалося створити незалежний орган, який би проводив реформи через голову існуючої бюрократії, її опір істотно би перешкоджав прогресивним змінам.

4. Реформи потребують часу, часто – фінансових ресурсів і неабиякої адміністративної спроможності самої держави. Тому неможливо одночасно провести багато реформ. Водночас, це суперечить комплексності, яка в більшості випадків необхідна для успіху. Кожна реформа потребує ретельного відпрацювання механізмів, напрацювання документів, вирішення різноманітних питань тощо. Також бажано по можливості випробувати нововведення на практиці. Взявшись за багато перетворень одночасно, навіть кришталево чесний та налаштований на найкращі цілі уряд може наразитися на поразку просто за браком спроможності та ресурсів. З іншого боку, реформи, особливо системні, часто працюють тільки в комплексі або  одна тягне за собою іншу. Наприклад, лібералізація цін, приватизація та запровадження жорсткої фінансової дисципліни щодо підприємств – споріднені речі, адже свобода має своїм зворотним боком відповідальність, а разом вони становлять поняття власності. Саме розрив у часі між цими реформами передусім призвів до такої глибини та тривалості рецесії у 90-ті роки. 

Розуміючи ці обмеження, автори програми реформ (серед яких були й міжнародні консультанти) заклали до програми певну послідовність кроків з її реалізації. Але реальне життя, в тому числі зазначені вище фактори, які перешкоджають реформам, вносять до цього плану свої корективи. У результаті цілком може статися так, що деякі з реформ не будуть проведені просто з технічних причин навіть попри відносно сприятливий баланс інтересів щодо їх проведення.

5. Окрім всіх об’єктивних чинників, чималу роль у реформах завжди відіграє фактор особистості. Це особливо відчутно там, де влада, згідно з принципами «обмеженого  доступу», будується на особистій підлеглості та відданості радше, ніж на інститутах.

Особисто віддані лідерові чи залежні від нього люди далеко не завжди виявляються водночас талановитими управлінцями-реформаторами. За «обмеженого доступу» призначення на ключові посади відбувається також за  критеріями утримання балансу груп всередині правлячої коаліції, відповідності цього балансу реальній потужності груп та в якості винагороди за заслуги, які, утім, можуть не мати нічого спільного з реформуванням. Усе це часто критично послаблює кадровий потенціал реформ. Тому навіть більш-менш обізнаним представникам правлячої сьогодні в Україні команди бракує знань і психологічного налаштування для проведення по-справжньому ефективних і глибоких реформ. Як свідчить попередній досвід реформ в Україні, само по собі це не є нездоланною перешкодою для їх проведення, але значно шкодить успішності та повноті.

На превеликий жаль, крилатий вислів одного з найуспішніших реформаторів сьогодення Кахи Бенукідзе «все що треба – це кілька людей, які розуміють, що таке свобода», не можна застосувати до жодного з урядів чи президентів України. А коли до реформ змушені вдаватися консервативно налаштовані люди з переважно радянським досвідом, які покладають надмірні надії на керованість, більш за все побоюються втратити владу, і до того ж вимушені рахуватися з описаними вище групами інтересів, реформи часто вихолощуються, якщо взагалі відбуваються. Зокрема, системні реформи намагаються підмінити технічними, а технічні – заходами економічної політики. Останні, у свою чергу, без справжніх реформ є набагато більш соціально обтяжливими. Наприклад, без демонополізації газового сектору (та з прогресуючою монополізацією електроенергетики) неможливо збільшити прозорість і ефективність у цих секторах, а без цього, у свою чергу, піднімати тарифи для населення доведеться набагато більше. Оскільки таке підняття, у свою чергу, наражається на політичні обмеження (тим більші, чим гірша ситуація з прозорістю та ефективністю), ситуація часто заходить у глухий кут.

Які реформи наразі потрібні Україні?

З огляду на сказане вище, треба окремо розглядати:

- Системні реформи. Серед них найголовніші – це демонополізація (передусім, у ЖКГ, у транспортній системі та в енергетичному секторі; щодо решти економіки має бути просто дієва антимонопольна політика та лібералізація торгівлі), введення ринку землі та встановлення верховенства закону. Створення умов для конкуренції в енергетичному та газовому секторах, наскільки вона взагалі можлива в цій сфері, полягає у запровадженні на практиці Енергетичної Хартії ЄС. За такими ж принципами рівного доступу до інфраструктури для всіх перевізників має працювати залізничний та авіаційний транспорт, елеватори, порти тощо. Відповідні норми діють у країнах ЄС і мають бути адаптовані до умов України. Так само, за відомими світовими аналогами має бути частково демонополізований сектор ЖКГ. Утім, в Україні навіть поза цими секторами монополія чи змова є, на жаль, звичайними явищами. Тому перш ніж долати чималі технічні труднощі у сфері природних монополій, варто передусім створити умови для відкритої та чесної конкуренції у всій економіці в цілому.

Не завершена приватизація сільськогосподарської землі. Без утворення повноцінного ринку земля не може виконувати ані функції товару, ані виступати заставою, ані набувати ефективного власника. Усе це стримує величезний потенціал сільського господарства. Але зрозумілі й застереження, адже в багатьох країнах саме обмеження доступу до землі як виробничого ресурсу було довгий час найголовнішим. Зважаючи на цей досвід, правила гри на земельному ринку мають бути ретельно виписані таким чином, аби запобігти монополізації, надаючи при цьому достатньо економічної свободи, у тому числі й великим компаніям.

Ще важливішою є проблема верховенства закону.

Аби подолати цю перешкоду на шляху справжньої модернізації, потрібні два види реформ. З одного боку, треба реформувати правоохоронну систему, контролюючі органи та суди. На жаль, попри всю важливість цього напрямку, його аналіз виходить за рамки нашої компетенції. Потенційно в цьому напрямку може до певної міри працювати також декриміналізація економічних злочинів. З іншого боку, необхідно усунути підстави для вибіркового правозастосування, тобто самі невиконувані норми. Якщо весь народ порушує закон – то це не поганий народ, це поганий закон, наприклад, закон, написаний без належного урахування специфіки країни або під інтереси окремої групи, або навіть просто для того, аби створити зайвий привід для покарання (а отже, і для відкупу від покарання). Закони, зокрема ті, що регулюють економічну діяльність (саме вони є у фокусі цієї роботи), мають бути перероблені у такий спосіб, який би унеможливив їхнє вибіркове застосування та зробив невигідним порушення чи його прикриття. Окрім дерегуляції у вузькому сенсі, сюди відносяться реформи оподаткування, ринкового нагляду (сертифікації та стандартизації) і багатьох інших сфер. Але варто зайвий раз наголосити, що системною реформою вважається саме зміна в описаному вище напрямку.

Для диверсифікації економіки та розвитку внутрішнього ринку необхідне радикальне покращення умов ведення бізнесу, передусім для малих і середніх компаній. Зокрема, мав би бути до певної міри перерозподілений податковий тиск, адже за існуючої системи найбільше навантаження припадає на працеміські підприємства (податок на фонд заробітної плати перевищує всі інші, крім ПДВ, разом узяті); натомість великі та капіталоміські підприємства опиняються в набагато кращому становищі, а експортери до того ж мають можливість успішно та легально мінімізувати податок на прибуток
через роботу з офшорами.

Окрім іншого, такі реформи мають призвести до значного підвищення продуктивності економіки, зокрема, завдяки більш ефективному розподілу виробничого капіталу на користь кращих власників та утворенню (або, краще сказати, вивільненню) дієвих стимулів для інвестування в ефективну економічну діяльність на противагу показово розкішному споживанню. Утім, у багатьох випадках цьому перешкоджають також суто технічні моменти. 

Системним реформам в Україні протистоять насамперед інтереси корумпованих можновладців і пов'язаного з ними бізнесу, об’єднані в бізнес-адміністративні групи (БАГ) різного масштабу та ґатунку – від «хазяїна» села чи начальника ЖЕКу, до загальнонаціональних олігархів за підтримки патерналістського електорату. Натомість, на підтримку таких реформ виступає бізнес, особливо малий і середній, який прагне доступу до нових можливостей, які наразі обмежені. Великий вітчизняний бізнес теж зацікавлений тією мірою, якою він готовий обміняти адміністративні важелі на необмежений доступ до фінансування; боротьбу на адміністративному та, частково, політичному полі – на чесну ринкову конкуренцію; привілеї – на гарантії прав тощо. Ті ж інтереси поділяють наймані працівники, особливо кваліфіковані, зацікавлені у появі нових робочих місць і, відповідно, конкуренції роботодавців або у можливості створити власний бізнес. Нарешті, таких реформ вимагають західні партнери України - від країн ЄС, що хотіли б асоціації з Україною, яка можлива тільки на підставі спільних цінностей, до окремих компаній, яким вигідно було б інвестувати в Україну, але на заваді стають описані вище фактичні правила гри, до яких вони не бажають або не можуть адаптуватися.

- Технічні реформи, спрямовані безпосередньо на розв’язання описаних вище проблем, що дісталися у спадок від викривлень розвитку, та на підвищення дієвості й ефективності державних послуг. Їхня мета – краще використовувати кошти державного бюджету, поліпшити якість відповідних послуг, інфраструктури, соціальної допомоги та інших сфер, що фінансуються через бюджет, створити ефективніші механізми в позабюджетній сфері.

Наприклад, у випадку України сюди відноситься реформування:

  - систем освіти та охорони здоров'я,

  - соціальної допомоги,

  - державних закупівель,

  - упорядкування реєстрації прав власності на нерухомість,

  - у податковій сфері – кодифікація законодавства, зведення однотипних податків до одного,

  - перехід від фіксованого до плаваючого курсу валюти,

  - перехід до накопичувальної пенсійної системи,

  - удосконалення бюджетного процесу, перехід до проектного бюджетування.

На перетині системних і технічних реформ лежить реформа ЖКГ, оскільки вона містить дуже багато різних аспектів, деякі з яких мають ознаки системності (як-от демонополізація), а інші є суто технічними (встановлення лічильників, автономізація тощо). Однією з найважливіших є пенсійна реформа.

Наразі, найбільше уваги прикуто до заходів із «затягування пасків». Питання, до якої міри Україна дійсно потребує такого затягування в абсолютному вимірі є дискусійним. Скорочення дефіциту бюджету було й залишається  безальтернативним, адже жити в борг не можна, запозичувати стає дедалі важче, а проблема державного боргу та його обслуговування стає дедалі гострішою. Водночас є багато можливостей збалансувати бюджет і без істотного скорочення соціальних витрат – передусім, за рахунок більшої конкурентності та зменшення можливостей для корупції при  здійсненні державних закупівель, відмови від неефективних капітальних витрат, скорочення витрат на державний апарат, скорочення пільг та субсидій для підприємств тощо. Також чимало коштів можна заощадити в результаті проведення технічних реформ. Щоправда, іноді на початковому етапі вони потребують, навпаки, інвестицій. Так чи інакше, певну частину непопулярних заходів доведеться втілювати – самостійно чи у складі відповідних технічних реформ. Сюди відносяться:

  - скорочення персоналу, передусім управлінського, у бюджетному секторі,
  - підвищення тарифів, передусім на газ та тепло, для населення,
  - скорочення пільг та їхня монетизація,
  - підвищення пенсійного віку, скорочення пільг при призначенні пенсій.

Під час перебігу проекту ми будемо аналізувати причини успіхів та невдач реформування, а також заходів економічної політики, передбачених чи вжитих владою з точки зору подолання поточних проблем і наближення України до  суспільного устрою з відкритим доступом. Нашою робочою гіпотезою, що випливає з попереднього досвіду реформування та наведених вище теоретичних міркувань є те, що:

  - системні реформи, якщо взагалі відбудуться, то будуть або формальними, або викривленими до невпізнанності;
  - нинішня влада може бути відносно успішною в запровадженні низки технічних реформ, особливо тих, які не зачіпають інтересів великого бізнесу та обмежено торкаються бюрократії. Найбільш наполегливо впроваджуватимуться ті з них, які
дозволяють заощадити бюджетні кошти;
  - заходи економічної політики (переважно «затягування пасків») будуть найбільш наполегливо просуватися, але з обмеженим успіхом. Час від часу вони будуть змінюватися на популістські.

Посилання

1. Точніше він таку владу зберігає, адже історично він її ніколи не втрачав.

Новітня політико-економічна наука виділяє два види суспільного устрою: система відритого та система обмеженого доступу. Система обмеженого доступу базується на обмеженні конкуренції та побудові на цій основі надприбуткових схем. Відкрита система на перше місце ставить конкуренцію та дає можливість досягати успіху найбільш талановитим. Обмежені системи домінують у перехідних країнах або у країнах третього світу. Відкритість – це ознака розвиненої країни. Хоча перевага відкритої системи є очевидною, перехід до відкритого устрою завжди пов'язаний зі значними труднощами (передусім це пов’язано з опором еліт). Україна на сьогоднішній день перебуває на межі між відкритою та обмеженою системами. Хоча існують певні передумови для подальшого розвитку країни, немає жодних гарантій, що Україна не деградує до авторитарного режиму. Єдиним шляхом остаточної відмови від обмеженості є проведення реальних системних реформ, які розкриють економічні свободи. Однак українські лідери не завжди поспішають робити саме системні реформи, дуже часто замінюючи їх технічними реформами (покращуючи деякі механізми), або й взагалі обмежуються заходами економічної політики (як-от «затягування пасків»). Основна причина полягає в конфлікті інтересів самих можновладців і супротиві з боку бюрократичних та олігархічних еліт (через загрозу для надприбуткових схем). А тому метою цієї ініціативи є глибинне вивчення дій сучасних реформаторів та інтерпретація цих кроків стосовно системи відкритого доступу як пріоритету розвитку держави.

Володимир Дубровський січень, 2012 року Центр соціально-економічних досліджень - CASE Україна

Про обмеженість та відкритість

Новітня політична та інституційна економіка класифікує всі сучасні суспільства як такі, де порядок підтримують за рахунок обмеження доступу до політичної влади та економічних можливостей (устрій «з обмеженим доступом»), та такі, де, навпаки, джерелом стабільності є конкуренція як на політичному, так і на економічному полі (устрій «з відкритим доступом»)[1].

Саме перехід від першого до другого асоціюється з модернізацією в справжньому сенсі. За першого з цих устроїв економічні та правові відносини будуються на основі особистих стосунків. Влада нерозривно поєднана з бізнесом, що робить корупцію невід'ємною складовою такого порядку. Економічна діяльність, у свою чергу, полягає не стільки в задоволенні потреб споживачів на конкурентній основі, скільки у створенні та захопленні монопольних ніш, що дозволяє паразитувати на решті членів суспільства. Такі можливості – привілеї – формально або неформально надаються певним особам в обмін на лояльність до можновладців. «Порядок», тобто стійкість влади (а отже і всього устрою), забезпечується тим, що потенційні порушники спокою купуються на привілеї, які вони мають за чинної влади. Хоч який несправедливий і неефективний, такий порядок все ж кращий за постійні війни.

«Обмежений доступ» придушує приватну ініціативу громадян, яка дає людям можливість реалізувати свої здібності та є головною рушійною силою економічного зростання. Адже для збереження контролю над державою можновладцям потрібно підтримувати паразитичні схеми, а це передбачає пільги для своїх та обмеження доступу для інших підприємців. Окрім того, вільні підприємці ідеологічно небезпечні для сучасних феодалів, оскільки вони майже не залежать від держави. Для устрою з обмеженим доступом характерна глибока соціальна нерівність, пов’язана не стільки з природною різницею у здібностях та відмінністю в мотиваціях, скільки з браком можливостей для всіх, окрім привілейованих осіб. Під тиском народного гніву еліти погоджуються ділитися часткою своїх надприбутків, награбованих за рахунок монополізації, але не самими можливостями, бо відкриття доступу до можливостей руйнує джерела ренти – такий перерозподіл награбованого без відмови від обмеження доступу як інструменту самого грабунку є популізмом у його найгіршому вигля.

Не кращі справи і з макроекономікою. У більшості країн з «обмеженим доступом» основна частина економіки не конкурентоздатна, адже бракує конкурентного відбору кращих, а за браком можливостей для всіх не реалізується підприємницький потенціал. До того ж поширеним видом привілеїв є протекціонізм. Дуже характерною є ситуація, коли на цьому тлі виділяється кілька галузей: здебільшого, це великі та впливові (наближені до влади) підприємства, які мають експортний потенціал. Їхня конкурентоздатність пов’язана з природними ресурсами, привілеями та дешевою робочою силою. Остання ж залишається дешевою завдяки, по-перше, низькій конкуренції роботодавців на ринку праці і, по-друге, відносно низькому курсу національної валюти, за яким тільки й може хоч якось конкурувати вітчизняна продукція, хоча б у деяких секторах внутрішнього ринку. Решта товарів імпортується (часто знову-таки на монопольній основі), а хиткий валютний баланс підтримується за рахунок кількох потужних експортерів. Обмінний курс за таких умов часто стає предметом політичного торгу. Але коли світова кон’юнктура для експортних товарів погіршується, обмінний курс обвалюється, і це боляче б'є по кишенях споживачів, бо імпорт дорожчає.

Там, де привілеї поєднуються з високою залежністю від світової кон’юнктури, важко втримати й стабільність державних фінансів. Адже на підйомі в можновладців є велика спокуса роздати ще більше привілеїв і популістських обіцянок, аби зміцнити свою владу. Але потім наступає розплата: гроші доводиться друкувати, позичати (що часто закінчується дефолтом, хоча й не завжди явно проголошеним) або обмінювати на політичні поступки.
Не дивно, що економічне зростання в країнах, де панує обмежений доступ, зазвичай дуже непевне (за винятком періоду індустріалізації) і часто супроводжується інфляцією, дефолтами, глибокими рецесіями, валютними та банківськими кризами. У довгостроковому плані ці країни розвиваються повільно або взагалі ніяк не розвиваються. І якщо індустріалізація в сучасному світі можлива й за обмеженого доступу – за рахунок запозичення технологій, – то постіндустріальний, інноваційний розвиток із ним не сумісний.

Натомість за відкритого доступу наявність політичної конкуренції є запорукою підтримання економічної конкуренції, і навпаки. Держава ставиться до всіх однаково, всі рівні перед законом; бізнес, як правило, не має привілеїв; держава захищає чесну конкуренцію тощо. Такий устрій теж не є вільним від проблем і недоліків. Зокрема, про відкритість доступу можна говорити тільки як про домінуючу тенденцію. Але навіть у недосконалому вигляді він забезпечує набагато більшу економічну ефективність, гнучкість, стимули для інвестування, кращі можливості для інновацій, реалізації здібностей людини тощо, що зрештою утворює незрівнянно вищу якість життя. Звичайно, свобода неможлива без відповідальності, а вільна та чесна конкуренція – без загальновизнаних правил гри, яких учасники дотримуються (а якщо ні, то їх примушують споживачі, конкуренти чи держава). Саме наявність такого порядку дозволила низці країн настільки далеко відірватися від решти світу, що їх стали називати «золотим мільярдом». Зокрема, сюди відноситься майже  в повному складі Європейський Союз. Ті країни, що спромоглися наздогнати лідерів (як-от Корея,Естонія або Словенія) змогли це зробити тією мірою, якою вони перейшли до «відкритого доступу». Характерно також, що жодна країна ніколи не переходила в зворотний бік. Зазначимо, однак, що навіть наявність ознак демократії та ринкової економіки далеко не гарантує насправді відкритого доступу, оскільки обмеження часто є неформальними. Хоча формальні правила та механізми все ж створюють певні передумови для прискореного розвитку.

Чому ж і досі не увесь світ насолоджується очевидними перевагами відкритого доступу? Попри разючу неефективність і несправедливість, устрій з обмеженим доступом має свою логіку, яка підтримує подібний порядок упродовж десятків тисяч років[2]. Тому й на сьогоднішній день абсолютна більшість світу як за населенням, так і за кількістю країн живе за умов обмеженого доступу – серед них і всі країни СНД. Проблема переходу ускладнюється необхідністю зміни певних шаблонів поведінки, глибоко вкорінених у культуру (як-от несприйняття конкуренції та приватної власності); необхідністю накопичення достатнього соціального капіталу, тобто здатності громадян об’єднуватися задля досягнення спільних цілей; труднощами в усвідомленні широким загалом переваг, які несе пересічному громадянинові вільне підприємництво та конкуренція; і, нарешті, труднощами самого переходу. Адже йдеться про зміну системних засад суспільства, яка ніколи не відбувається безболісно, натомість завжди проходить через момент(и) хаосу, де не діє жоден з описа них порядків. Страх смути часто штовхає суспільства назад до консолідації обмеженого доступу. І подекуди такий зворотний рух може бути виправданим, адже далеко не кожна смута пов’язана з переходом до відкритості.

Слід підкреслити, що широка суспільна трансформація від обмеженого до відкритого доступу як така є тільки одним з епізодів суспільної еволюції, яка розпочалася з виникненням людини як виду, і буде тривати доти, доки цей вид існуватиме. Ця еволюція не має жодної певної «мети», натомість є природним процесом зі своїми рушійними силами та обмеженнями, в тому числі такими фундаментальними, як культурні. Тому абсолютна більшість навіть цілком щирих спроб «пришпорити клячу історії» шляхом прискореного «будівництва» модерного суспільного устрою в суспільстві, де панує обмежений доступ, приречена на невдачу. Одна з головних причин – це сама авторитарна чи навіть тоталітарна влада, яка потрібна для створення хоча б деяких формальних інститутів ринкової економіки та сучасної держави наперекір браку відповідних суспільних цінностей. Історія людства знає лише кілька винятків, коли така влада добровільно відсторонювалася від «керівництва» економікою та відмовлялася від її монополізації або політичних «друзів», а у переваж ній більшості випадків ставала перешкодою на шляху справжнього відкриття доступу. Утім, навіть помірно «реформістський» авторитарний режим у дуже бідній країні цілком може певним чином торувати шлях до подальшої модернізації, якщо він створює умови для інвестування [3]. Адже саме ті представники еліти, яким є що втрачати окрім привілеїв, зрештою вимушено погоджуються на повноцінне відкриття доступу (включаючи і політичну складову, демократизацію) [4].

Що таке реформи і яке їхнє місце

На формальному рівні більшість кроків у сторону відкритого доступу відбувається шляхом реформ. Під «реформами» ми тут і в подальшому розумітимемо такі усвідомлені дії влади, які ведуть до якісних змін поведінки економічних гравців (самої держави, підприємств і домогосподарств). При цьому ми будемо розрізняти системні реформи, тобто такі, що знаменують собою перехід до відкритого доступу чи наближують його, та технічні, які вдосконалюють устрій, що існує.

Системні реформи дуже важко провести, оскільки їм протистоять системні ж інтереси тих, хто користується привілеями «обмеженого доступу». Їхнім фактичним спільником є патерналістський електорат, який виступає за перерозподіл, ненавидить підприємництво, купується на популістські гасла та дії та підтримує концентрацію влади. Окрім іншого, такі реформи підривають основи влади – саме тому їх не можливо провести «згори», доки не зміниться сутність самої влади. Важлива відмінність технічних реформ від системних полягає в тому, що зацікавленість влади в технічних покращеннях не так сильно залежить від її природи. Будь-який уряд чи правитель, навіть якщо він є яскравим представником «обмеженого доступу» і навіть попри глибоку корумпованість та авторитаризм, може бути зацікавленим, і навіть інколи успішним у проведенні таких реформ, адже вони, не підриваючи основ його влади, водночас покращують керованість держави та збільшують наявний обсяг ресурсів для подальшого присвоєння та розподілу на користь союзників.

Утім, технічні реформи не варто розглядати як «другорядні», оскільки вони теж значною мірою впливають на якість життя людей, а подекуди навіть виступають передумовами для системних реформ. Більше того, навіть доволі повноцінний «відкритий доступ» але, наприклад, з неефективним бюджетним сектором стає неконкурентоздатним. З іншого боку, подекуди технічні реформи не можуть бути проведені без системних: так, запровадження накопичувального пенсійного страхування вимагає гарантій прав власності та великого й ліквідного фондового ринку, що неможливе без системних реформ. Також проведення деяких технічних реформ вимагає згортання «обмеженого доступу» принаймні в деяких секторах з відлученням від привілеїв певної частини бізнесу та чиновництва. Наприклад, упорядкування державних закупівель може бути важливим кроком у цьому напрямі. Але технічні реформи не можуть замінити системних, бо хоч як не вдосконалюй систему обмеженого доступу, вона залишатиметься обмеженою – як за жодних умов навіть найдосконаліша кінська повозка не може стати автомобілем.

Попри те, що технічні реформи можуть цілком органічно вписуватися в логіку «обмеженого доступу», вони також зачіпають певні інтереси, хоча й менш впливові, ніж системні. Це й ті, хто наразі живиться з корупції (в рамках тих же державних закупівель), і ті, хто боїться потрапити під скорочення, і ті, кому, можливо, доведеться більше сплачувати за послуги або хто може втратити пільги або субсидії. Але в разі успіху такі реформи зрештою набувають популярності.

Реформи слід відрізняти від інших теж подекуди важливих заходів економічної політики, які хоча й не є реформами, але теж можуть впливати на життя людей не менше за справжні реформи. Вони покращують (або, якщо невдалі, – то спотворюють) економічні баланси, регулюють певні аспекти економічного життя тощо, але безпосередньо не впливають на інституції, правила гри чи механізми. Це, наприклад, зміна адміністративно регульованих цін, ставок податків чи мит, встановлення / скасування окремих обмежень. Подібні заходи прирівнюються до реформ у виняткових випадках, коли вони сягають таких масштабів, що здатні істотно змінити стимули, та за обов’язкової умови, що ті, кого стосуються реформи, в змозі належним чином відреагувати на ці стимули.

Треба розуміти, що такі заходи є часом вкрай важливими та політично важкими. Але вони самі по собі не в змозі вирішити проблеми, пов’язані з технічними недоліками, не кажучи вже про системні. Тому навіть вдала економічна політика не здатна замінити собою необхідні реформи – так само, як жодним тюнінгом і гарним доглядом неможливо перетворити «Таврію» на «Міні-Купер», хоч вони й подібні за розміром. Скажімо, у цьому сенсі підвищення комунальних тарифів не є реформою доти, доки платники не в змозі самостійно регулювати споживання (як-от з послугами централізованого опалення) та впливати на якість послуг. Натомість запровадження спрощеної системи оподаткування для малого та мікробізнесу в Україні було свого часу важливою реформою, оскільки докорінно змінило характер стосунків значної частини бізнесу з державою. Більше того, це була системна реформа, і не тільки тому, що вона істотно полегшила доступ до бізнес-можливостей і кількісно збільшила прошарок незалежного від держави бізнесу, але й, насамперед, тому, що відповідна категорія підприємців отримала, на відміну від всіх інших, насправді відносно прозорі та рівні для всіх стосунки з представниками держави.

Роль цілеспрямованих і добре продуманих реформ на етапі трансформації важко переоцінити. Хоча вони й не здатні самі по собі одномоментно утворити порядок із відкритим доступом (а ті, що, можливо, були б здатні, просто не мають шансів бути втіленими), саме на етапі переходу рішучі та взаємоузгоджені реформи здатні пришвидшити невідворотний хід подій, зменшити тривалість трансформації й відповідно втрати від непевності та неузгодженості правил гри на перехідному етапі.

Чудовими прикладами є країни ЦСЄ та Балтії, які спромоглися в історично короткий термін подолати «в один стрибок» дистанцію між украй обмеженим доступом за комуністичної системи до переважно відкритого доступу, характерного для ЄС. Не менш успішним прикладом за зовсім інших культурних та історичних умов вірогідно може виступати Південна Корея. Деякі ознаки, детально висвітлені далі, дозволяють припустити, що Україна є наразі на межі такого переходу. Президент Янукович неодноразово проголошував свою відданість, як він казав, курсу реформ. Але різноспрямовані дії влади, які вона називає «реформами», на перший погляд, створюють враження ледь не хаосу. Чи є це системними реформами у вищеописаному сенсі? Чи, навпаки, консолідацією порядку з обмеженим доступом? Чи просто окремими вдосконаленнями нейтральними щодо базових принципів? Чи, навпаки, подальшим проявом «совка»?
Відповіді будуть вочевидь різними в залежності від конкретного випадку. У рамках цього проекту ми намагатимемось озброїти читачів інструментами для аналізу та самі, наскільки можливо, проаналізувати дії влади, залишаючи остаточні висновки на власний розсуд читачів.

Далі буде

Посилання

1. Douglass C. North, John Joseph Wallis, Barry R. Weingast,"Violence and Social Orders: A Conceptual Framework for Interpreting Recorded Human History". Cambridge University Press, 2009.

Російською мовою: Дуглас Норт, Джон Уоллис, Барри Вайнгаст. Насилие и социальные порядки. Концептуальные рамки для интерпретации письменной истории человечества. Издательство Института Гайдара, 2011 г.

Переклад українською мовою статті Дугласа С. Норта, Джона Джозефа Уолліса, Стівена Б. Вебба і Беррі Р. Вейнґаста, «Система обмеженого доступу в країнах, що розвиваються: новий підхід до проблем розвитку», CASE Україна, 2011 р.

2. Більш детальне пояснення логіки існування обмеженого доступу, як і інших деталей, що не пов’язані безпосередньо з проблематикою економічних реформ, виходить далеко за рамки цього документу. Тим, хто бажає заглибитися в проблему, дуже радимо прочитати першоджерела, вказані в попередньому посиланні.

3. Наприклад, у багатьох країнах Африки та Азії і досі не створено одну з базових передумов «відкритого доступу» - монопольного політичного контролю над застосуванням сили, без чого інвестиції стають надмірно ризикованими. У вирішенні цієї проблеми авторитарна влада цілком може бути вправною.

4. Таке «первинне» накопичення капіталу елітою, як доводять деякі автори, є передумовою стійкості демократії. Детальніше див. Acemoglu, D., & Robinson, J. A. (2006). Economic origins of dictatorship and democracy. New York: Cambridge University Press.

При обсуждении публикаций возникала масса вопросов, связанных  с возможностью социально-политического прогресса в Украине, и обстоятельств, которые его тормозят.

Конечно, можно размышлять о том, что наша т. наз. ”элита” не заинтересована в изменениях, фальсифицирует выборы, продвигает на ключевые должности людей по клановому принципу, что, конечно, вполне соответствует действительности. Но также очевидно, что режим не может существовать (любой режим), если на то не существует согласия (неосознанного, молчаливого и т.д.) основной массы граждан.

Итак, очевидно, в нашем обществе должны быть некие первопричины, которые позволяют держаться при власти непрофессиональным, коррумпированным и недалеким политикам.

Ясно, что такая причина не может быть одна, их должен быть комплекс.

Не так давно, когда я уже писал о стратегической цели – ”буржуазно-демократической революции”, то многие справедливо ставили вопрос о том, кому может понадобиться у нас ”буржуазно-демократическая революция”? Есть ли у нее социальная база? Ответить на этот вопрос не так уж и легко.

Что лежит в основе феодализма?

Прежде всего – это жесткие статусные различия между людьми, закрепленные на всех уровнях.

Статус получают благодаря самому факту рождения. Например, статус графа или барона. Статус получают в ходе жесточайших испытаний (как, например, статус ”мастера” в цеху или доктора теологии в университете), но именно статус определяет судьбу индивида. А не то, кем он является по своей сути.

Статус предоставляет власть или ее иллюзию. Король обладает властью над всеми. Помещик – над своими крестьянами. Надсмотрщик – над рабами. Привратник – над теми, кого он должен пропускать. При феодализме тебя уважают не за дела, а за статус, потому статус (его обретение и удержание) превращается в цель.

Наш ”феодализм” также использует этот эффект, щедро наделяя граждан статусными различиями.

В одной из книг Э. Лимонов описывает различие понятия ”писатель” в Союзе и США. В Штатах писатель – это просто работа. Одна из многих. А в СССР – это уже определенный социальный статус, предполагающий целый набор привилегий. Соответственно, чтобы быть писателем,  ”мало” (или вообще не нужно) писать книги. Нужно, чтобы тебя писателем признали, предоставив статус, и приняли в соответствующий союз. А если тебя назначили писателем, то ты попадаешь в мир внутренней социальной градации, где тоже существуют свои уровни, каждый из которых предусматривает преференции (описанные в легендарном фильме ”Шапка”).

Статус делает тебя писателем. Статус определяет место в жизни. Статус нелегко приобрести, но легко потерять. Соответственно, борьба за статус превращается в смысл жизни.

Статус может быть любым. Писателя, ученого, художника, ветерана войны, сторожа на проходной. Каждый предполагает свой набор привилегий, и возможность проявлять что-то похожее на власть, осознавая собственную значимость.

Этими статусами нас спутали по рукам и ногам!

Фактически, каждый гражданин получает определенный статус, который влечет за собой набор льгот или полномочий. Пускай и совершенно иллюзорных.

Кто-то попадает в льготные категории, и якобы должен получать какие-то доплаты или обеспечение. Кто-то обладает властью. Мизерной или условной, но достаточной, чтобы тешить собственное Эго (например, как власть представителя ”правоохранителя” над маргинальными социальными группами).

Наиболее ярко выраженная ”статусная группа” – это многочисленные ”вахтеры”, которых мы в данном контексте можем понимать иносказательно. Недаром ведь в наш обиход уже вошел фразеологизм ”синдром вахтера”.

”Вахтер” – это малозначимая личность, призванная за мизерное вознаграждение оберегать некий несущественный объект. Однако его статус позволяет ему ощущать собственную значимость и некий суррогат власти, которую он постоянно пытается применить против других.

Статус - это все, что есть у вахтера. А статус ему дает только феодальная система отношений.

Именно на ”вахтерстве” держится низовой уровень государственно-бюрократического механизма.

Вот и скажите мне, нужна ли ”свобода” вахтеру? Если свобода может лишить его всего, что у него есть – возможности ”поваливать” выдачей никому не нужных справок, не пропускать в помещение, выписывать пропуска и т.д.

Представим себе ситуацию. Среднестатистический гражданин Украины ставится перед выбором.

Первый вариант развития событий - это ”буржуазно-демократическая революция”, которая уравняет граждан перед законом, освободит их от тирании чиновников и предоставит им свободу предпринимательской активности, но лишит их всех “статусов”. Они будут вынуждены все зарабатывать самостоятельно, не ожидая, что получат нечто лишь в силу определенного статуса: ”льготника”, ”клерка госучреждения”, ”вахтера на проходной”.

Второй вариант – все в государстве остается неизменным, но каждый может надеется найти свой приют в тихой заводи своего ”статуса”, опираясь на который он может рассчитывать на нищенскую, но стабильную оплату, возможность сгонять злость на ком-то, кто оказывается ниже его в социальной пирамиде (пускай и ситуационно).

Кто и что выберет?

”Вахтеру” не нужна свобода. Ему нужна конкретная проходная, где он будет чувствовать себя хозяином. Где он сможет (ничего не делая) получать небольшое жалование. Где ситуационно он будет ощущать повелителем других людей.

Вся страна завязана в подобных статусных играх.

Отсюда и вырисовывается главное структурное противоречие будущего. “Феодал в окружении холопов, вахтеров и челяди” против ”нового человека”, которому многочисленные феодальные ограничения и статусы только мешают.

В Англии революцию осуществили ”новые дворяне”, которые перешли от присваивания результатов труда крестьян к товарному производству. Возможно ли у нас зарождение ”нового дворянства”? Судя по представителям подрастающего поколения ”элиты”, подобный сценарий выглядит крайне маловероятным. Тогда где же рождается “новый человек” как социальный феномен?

Думаю, в Сети, как самой современной среде общественных отношений, которая начисто лишена феодальных пережитков, закрепленных пожизненно ”статусов”,  а наоборот – остро нуждается в либерализации норм общественных отношений, упрощении взаимодействия государства с обществом и т.д.

Феодальный статус не имеет в сети ни малейшего значения. Что толку, если тебя объявили ”великим писателем”, но в сети тебя не читает никто? Или ”художником”, но никто и не думает смотреть твои ”шедевры”?

Следовательно, теряет всякое значение феодальная монополия расстановки статусных ролей. И власть, которая за ней скрывается. Теряют значение монополии (например, монопольное право обладания информацией). А от этого уже небольшой шаг и до падения всей системы феодальных ценностей.

Недавние ”битвы в сети” – это, похоже, первые признаки грядущих общественных изменений, которые сломают феодальную систему.

Петр Олещук, преподаватель

Наталья Тарасова UGMK 14.02.2012

Вскоре может разгореться новый конфликт между правительством и зернотрейдерами. 15 февраля Кабмин намерен рассмотреть целесообразность введения принудительных мер по остановке или сдерживанию экспорта пшеницы до выяснения потерь озимых культур. Об этом «і» сообщил президент Украинской зерновой ассоциации (УЗА) Владимир Клименко. «В следующую среду на заседании Кабмина будет обсуждаться вопрос о том, есть ли необходимость ограничивать экспорт пшеницы в связи с гибелью озимых и необходимым пересевом культур»,— сказал он «і».

В то же время, сообщил господин Клименко, трейдеров уже попросили воздержаться от активного экспорта пшеницы. Вчера это подтвердил директор департамента аграрных рынков Минагропрода Сергей Кваша. «Мы призываем трейдеров при заключении контрактов аккуратно смотреть в ближайшие два месяца на пшеницу на внутреннем рынке, и не включать ее в перечень первоочередных интересов. Вот на ячмень и кукурузу — пожалуйста. Важно, чтобы мы не вывезли тот объем, который будет для внутреннего рынка критичным»,— сказал господин Кваша. По его мнению, сдержанный экспорт пшеницы позволит избежать введения государством каких-либо ограничений.

Владимир Клименко сообщил также о том, что трейдерам предложено подписать меморандум, которым они самостоятельно ограничат поставки зерновой за рубеж. «От имени трейдеров я высказался против подписания такого документа, поскольку единожды мы уже подписали меморандум, в котором государство обязалось, кстати, в рамках ВТО, предупреждать о планируемых ограничениях по экспорту зерна за два месяца, чтобы трейдеры могли разгрузить склады, элеваторы и урегулировать контракты во избежание потерь»,— сказал президент УЗА.

Позиция Минагропрода ясна. Ведомство опасается дефицита пшеницы в том случае, если будут вывезены большие объемы, а урожай-2012 окажется скудным и возникнет продовольственная опасность, вызванная недостатком пшеницы, муки, что неминуемо приведет к инфляции. Свои опасения чиновники выражают не только словесно. «Уже на протяжении десяти дней судно с пшеницей компании «Кернел» простаивает в порту, поскольку компании не выдает разрешения на экспорт хлебная инспекция. Загруженность судна составляет 50 тыс. т. На протяжении двух дней не может выйти в море судно с пшеницей другого трейдера — компании «Топфер». По этой причине под угрозой срыва находится поставка по контракту в Египет. Любая задержка с выходом транспорта расценивается нашими партнерами-покупателями как неблагонадежность»,— сетует Владимир Клименко. Он не уточнил объемы, которые «Топфер» намерен отправить в Египет.

Господин Клименко выразил мнение от имени трейдеров о том, что говорить о продовольственной угрозе сейчас преждевременно. «Мы не видим продовольственной опасности по балансу пшеницы, и тревогу по этому поводу бить рано. Еще февраль и март мы можем спокойно экспортировать пшеницу без урона стране. К 1 марта будут ясны перспективы нового урожая»,— сказал президент УЗА.

Старший аналитик компании «Драгон Капитал» Тамара Левченко также полагает, что имеющиеся остатки пшеницы не дают повода говорить о назревающем дефиците продукта. «По предварительным данным, в июле-январе 2011-2012 маркетингового года экспортировано всего 3,3 млн. т пшеницы из 10,3 млн. т, предложенных к экспорту. Тем более, что потери еще никто не может подтвердить объективно. Поэтому наше мнение — ограничивать экспорт пшеницы еще рано»,— говорит аналитик.

Пока Украина определяется с объемом экспорта пшеницы и искусственно ограничивает отгрузки, наши рынки уже отвоевывают конкуренты. Так, вчера стало известно о том, что Испания вынуждена была закупить 200 тыс. т американской пшеницы по причине срыва причерноморских поставок. «В частности, трейдеры сообщили о задержках в поставках украинской фуражной пшеницы»,— утверждают в «АПК-Информ». Потребности Испании в фуражном зерне составляют 10 млн. т.

Если экспорт все же будет остановлен на два месяца, он сократится примерно на 1 млн. т, считает госпожа Левченко. При нынешней цене зерновой в Чикаго потери составят около $243 млн.

Допускать ограничения сейчас нельзя еще по одной причине. Россия, наш прямой конкурент на внешних рынках, отказалась вводить ограничения на экспорт пшеницы, планируемый на 1 апреля. Наоборот, вместо этого соседка повысила планку экспорта с 24 млн. т до 27 млн. т. По этой причине котировки пшеницы уже пошли вниз. А преисполненные оптимизма украинские поставщики с удовольствием созерцали повышение стоимости пшеницы в Чикаго на 6% всего за три-четыре дня на прошлой неделе, когда Россия обсуждала возможность введения плавающих пошлин. Теперь зерно начало снижаться в цене, едва набрав позитивную динамику роста цен.

Запрет или ограничения вывоза пшеницы до выяснения ситуации с балансом зерна приведет к небывалым переходным остаткам на уровне 5-6 млн. т, что снизит цену закупки зерновой внутри страны. От этого пострадает в первую очередь мелкий и средний фермер, и так натерпевшийся от предыдущих квот и пошлин.

Наталья КАБАШ Экономические Известия 10.02.2012 08:00:10 №20 (1712)

"В 2011 г. рынок молока в Украине сократился на 3% и составил 1,504 млн. л", – сообщил он. Слизуас добавил, что доля пакетированного молока составляет около 36,4%, или 547 тыс. л. В частности, доля "Тетра Пак Украина" в категории пакетированного молока на конец 2011 г. составила 29%, или 436 тыс. л.

Он также отметил, что уровень потребления молока в Украине очень низкий по сравнению с другими странами и составляет 33,82 л/год, в то время как в Германии и России этот показатель составляет 47,71 л/год и 51,96 л/год соответственно.

По словам К. Слизуаса, Украина занимает 12 место из ведущих стран по объемам производства молочной продукции.

Компания "Тетра Пак" занимается переработкой и упаковкой пищевых продуктов. На данный момент компания работает более чем в 170 странах мира.

С 1 января 2012 года «Укрзализныця» затеяла реформу, суть которой сводится к изменению правового статуса почти 120 тыс. грузовых железнодорожных вагонов путем передачи их на баланс ГП «Дарницкий вагоноремонтный завод» (ДВРЗ), Укрспецвагону, Украинскому транспортно-логистическому центру (УТЛЦ), УГЦТС «Лиски» и ряду других госпредприятий. Для обоснования данных изменений чиновники ведомства приводят тот факт, что сейчас вагоны имеют статус инвентарных, поэтому их может эксплуатировать любая страна СНГ, вовремя не возвращая в Украину. Путем их передачи на баланс вышеупомянутым ГП в администрации рассчитывают эту ситуацию изменить в корне.

Но, похоже, первым к реформе стал готовиться владелец группы «СКМ» Ринат Ахметов. На днях из сообщения "Комментариев" стало известно о смене менеджмента ДВРЗ. Вместо возглавлявшего вагоноремонтный завод на протяжении десятка лет Сергея Харченко новым главой был назначен Сергей Сонин. Смену руководства на предприятии официально не комментируют. Источники же «k:» утверждают, что главной его задачей на текущий год станет внедрение нового вида деятельности — эксплуатация подвижного состава. Для железнодорожной общественности персона Сонина малоизвестна. По информации «k:», он выходец из Донецка. В свое время Сонин руководил ООО «Укртрансмаш» (правопреемник имущества завода «Донецкгормаш»). Учредитель последнего — компания UMBH Limited, входящая в состав группы «СКМ» Рината Ахметова. Надо отметить, что данная кадровая ротация выдержана в духе времени. В 2011 году нового руководителя получило еще одно госпредприятие, которое вскоре пополнится ценным вагонным парком, — ГП «Украинский государственный центр по эксплуатации специализированных вагонов» (Укрспецвагон), которое возглавил Геннадий Бурцев. В свое время он занимал руководящие должности на Керченском стрелочном заводе и в компании «Межрегиональный промышленный союз», которые также относятся к сфере прямых интересов Рината Леонидовича. Приблизительно в то же время нового директора в лице Владимира Иващука получил и Украинский транспортно-логистический центр. Иващук пошел на повышение с должности начальника Главного коммерческого управления «Укрзализныци», и «сватал» его относительно близкий к Ахметову глава «Укрзализныци» Владимир Козак.

Учитывая такие тенденции, вскоре можно ожидать смены менеджмента и на ГП «Украинский государственный центр транспортного сервиса «Лиски». Пока его возглавляет не нуждающийся в представлении в среде железнодорожников Анатолий Слободян. Именно он в 90-х годах был одним из первых руководителей «Укрзализныци», уступив ее затем Георгию Кирпе, став его заместителем. Потом Слободян управлял Юго-Западной железной дорогой, так что его нынешнее пребывание в «Лиски» выглядит как дань уважения человеку перед выходом на пенсию. Но в целом, к тому времени, когда «Укрзализныця» оставит за собой убыточные пассажирские перевозки, а прибыльный грузовой транспорт передаст вышеперечисленным ГП, последними будут руководить люди, так или иначе обязанные своей карьерой Ринату Ахметову.

Почему Ринат Леонидович первым отреагировал на потенциальную реформу, догадаться несложно. С одной стороны, контроль над парком грузовых вагонов позволит обеспечить первоочередное удовлетворение собственных потребностей промышленной группы Ахметова, будучи при этом довольно весомым аргументом для положительного решения вопросов с некоторыми бизнесменами. С другой стороны, запланированная реформа резко увеличивает шансы на отчуждение вагонов в пользу частного инвестора.

Что с вагонным парком может сделать ГП, свидетельствуют примеры из прошлого. Один из таких — история хозяйственной деятельности ГП «Укрспецвагон». В 2004 году оно, по данным Контрольно-ревизионного управления, безвозмездно передало экспедиторской компании «Лемтранс», близкой к Ринату Ахметову и его бизнес-партнеру Антону Пригодскому, несколько тысяч грузовых полувагонов. Но даже если предположить, что сейчас скрытой приватизацией госпредприятия заниматься не будут, фактически через назначения их руководителями ставленников Рината Ахметова, отрасль все равно так или иначе близится к смене реального хозяина.

Вадим Савенко, «Комментарии»

КЛ всегда удивлялась. Когда речь заходит про приватизацию УЗ, или хотя бы, грузовых перевозок, поднимается шум - нельзя государственное богаство отдавать олигархам. Но когда те же олигархи берут бесплатно и пользуются как своим, при том, что формально оно остается госудасртвенным, все спокойны. Почему?